Дискусія про те, як саме Україна має оформити свої державні кіберспроможності, давно вийшла за межі вузького професійного середовища. Це добрий знак. Уже сам факт, що питання кіберу стало предметом серйозної публічної та політичної розмови, є важливим кроком уперед. В українській державній політиці не так багато тем, пов’язаних із кібербезпекою, які отримують настільки предметну увагу. Саме тому ця дискусія заслуговує на спокійний, аргументований і стратегічний тон.

Моя позиція проста. Україні безумовно потрібні сильні державні кіберспроможності. Більше того, значна частина таких спроможностей уже фактично існує, застосовується і довела свою корисність в умовах великої війни. Але справжнє питання полягає не в тому, чи потрібні вони, а в тому, як саме їх інституціоналізувати. На мою думку, створення Кіберсил як окремого виду Збройних Сил України не є найкращим рішенням. І проблема тут не в назві, а в тому, що сама ця модель може погано відповідати природі кібероперацій і характеру середовища, в якому вони здійснюються.

Кіберпростір — не «п’ятий домен війни»

Щоб пояснити цю думку, варто почати з базової інтелектуальної рамки, в якій держави мислять про кібер уже багато років. Протягом тривалого часу кіберпростір описували як так званий «п’ятий домен війни» — поруч із сушею, морем, повітрям і космосом. Ця метафора виявилася дуже живучою. Вона добре працювала політично, бюрократично і комунікаційно, бо дозволяла говорити про нове явище знайомою мовою. Якщо є новий домен, то, здавалося б, мають бути й відповідні сили, окрема стратегія, окреме командування, окремий театр боротьби.

Однак саме ця логіка, на мою думку, і є головним джерелом помилки. Кіберпростір не схожий на класичні домени війни. Це не природне фізичне середовище, а штучно створена, постійно змінна соціотехнічна інфраструктура, велика частина якої перебуває поза прямим державним контролем і належить приватному сектору. У ньому немає території в традиційному воєнному сенсі, немає стабільної лінії фронту, а інструменти впливу часто втрачають значення після виявлення, патчу, оновлення або зміни конфігурації. У цьому середовищі вирішальне значення мають не маса, не фізичне утримання простору і не класичне маневрування сил, а доступ, прихованість, тривалість, терпіння, адаптація, технічна гнучкість і контроль над темпом взаємодії з противником.

Кібер як операційне середовище

Саме тому дедалі більше серйозних дослідників і практиків відходять від уявлення про кібер як про окремий театр війни в класичному сенсі. Значно точніше бачити його як операційне середовище міжнародних відносин — простір постійної конкуренції, розвідки, саботажу, прихованого впливу, підготовки середовища, підтримки рішень і супроводу ширших державних дій. Такий погляд не применшує значення кіберу. Навпаки, він ставить його на реальне місце в системі державної сили.

У цьому сенсі кібер важливий не тому, що він є ізольованою ареною самостійної війни, а тому, що він пронизує майже все. Він використовується для здобуття інформації про противника, для проникнення в його системи, для створення умов майбутніх операцій, для порушення управління, для саботажу, для впливу на інформаційне середовище, для оперативного супроводу воєнних дій, для підтвердження результатів ударів, для підтримки стійкості власної інфраструктури. І саме тому його важко коректно вписати в модель, яка колись формувалася для сухопутного, морського або повітряного домену.

Правовий аспект

Це важливо і з практичної, і з правової точки зору. Значна частина кіберактивності, навіть ворожої та небезпечної, не переходить поріг, який традиційно асоціюється із застосуванням сили або збройним нападом у класичному сенсі. Вона може порушувати суверенітет, створювати серйозні загрози, впливати на безпеку держави, але не завжди є «війною» в тому значенні, яке підштовхує до суто військової організаційної відповіді. Це ще один аргумент на користь того, що механічне перенесення старої доменної логіки на кібер є недостатньо точним.

Яка інституційна форма?

Із цього випливає ключове питання: якщо кібер за своєю природою є не окремим «місцем війни», а середовищем постійної конкуренції та прихованих дій, то яка саме інституційна форма найбільше відповідає його функціям?

На мою думку, тут варто бути дуже обережними з ідеєю оформлення кіберспроможностей як окремого виду Збройних Сил. Це не критика армії і не заперечення військового значення кіберу. Це визнання того, що класичні Збройні Сили історично орієнтовані на інші типи завдань: управління великими структурами, утримання сили, вогневе ураження, логістику, планування і ведення бойових дій у визначених сценаріях. Кібероперації мають іншу організаційну логіку. Вони вимагають секретності, безперервності, терплячої роботи всередині чужих систем, збереження доступів, обмеження помітності, стриманого управління ескалацією і дуже високого рівня технічної автономії. У цьому сенсі вони значно ближчі до розвідки, контррозвідки, спеціальних операцій і міжвідомчої координації, ніж до класичної моделі виду збройних сил.

Міжнародний досвід

Не менш важливим є й порівняльний міжнародний досвід. Він не підтверджує простої формули, за якою ефективні держави нібито створюють кіберспроможності у формі окремого військового виду, а решта мають це копіювати. Насправді моделі дуже різні. У більшості країн цивільний і військовий виміри кібербезпеки розведені. Десь сильнішу роль відіграють оборонні структури, десь — розвідка або служби безпеки, десь — змішані міжвідомчі механізми. Саме така гнучкість і є характерною рисою зрілого підходу. Держави не намагаються втиснути кібер у готову організаційну форму лише тому, що вона видається символічно переконливою. Вони шукають конструкцію, яка відповідає реальній природі завдання.

Українська специфіка

Для України це питання має ще більшу вагу. Наші кіберспроможності не виникли в лабораторних умовах і не були побудовані з чистого аркуша. Вони зростали на перетині державних органів, силового сектору, спеціальних служб, приватних компаній, технічної спільноти і волонтерських середовищ. Це не завжди красиво з погляду бюрократичної схеми, але саме така модель багато в чому й забезпечила адаптивність, швидкість і практичну ефективність у критичний момент. Якщо тепер спробувати надто жорстко звести цю складну екосистему до однієї вертикальної структури, є ризик втратити саме ті якості, які зробили її дієвою.

Кадровий вимір

Окремо слід сказати про кадровий вимір. Кіберспроможності тримаються не просто на посадах чи штатах. Вони тримаються на специфічному типі фахівців, для яких важливі автономія, швидкість ухвалення рішень, технічна свобода, нестандартність мислення, горизонтальні зв’язки та інша мотиваційна культура, ніж у традиційному військовому середовищі. Якщо таких людей занадто щільно інтегрувати в систему, яка створювалася для іншої логіки служби, можна отримати бюрократизацію, зниження темпу, відтік кадрів і втрату гнучкості. У короткостроковій перспективі це може бути непомітно. У довгостроковій — саме це може стати головною проблемою.

Альтернатива: три різні речі

Тому для мене головне питання звучить так: якщо не окремий вид Збройних Сил, то що саме?

На мою думку, Україні варто розрізняти принаймні три різні речі, які в публічній дискусії часто змішуються: генерацію спроможностей, оперативне управління і міжвідомчу координацію.

Генерація спроможностей — це підготовка фахівців, формування кадрового резерву, розвиток технічної бази, підтримання готовності, навчання, створення процедур і накопичення інституційної культури. Це одна логіка.

Оперативне управління — це цілевказання, координація, деконфлікція, поєднання різних інструментів в єдиному задумі, визначення пріоритетів і забезпечення постійного операційного ритму. Це інша логіка.

Міжвідомча координація — це здатність зводити в одну рамку військові, розвідувальні, контррозвідувальні, спеціальні, технологічні та, подекуди, цивільні компоненти. Це третя логіка.

Кіберкомандування замість Кіберсил

Саме тому ідея кіберкомандування видається значно переконливішою, ніж ідея Кіберсил як окремого виду Збройних Сил. Командування за своєю природою не обов’язково повинне саме генерувати всі сили. Його функція — управляти, інтегрувати, координувати, узгоджувати і спрямовувати. Це структура, яка може працювати як оперативно-стратегічний центр, поєднуючи різні компоненти, що походять із різних відомств і мають різну природу. Саме така модель значно краще відповідає характеру кіберу.

При цьому в межах держави можуть і надалі існувати різні інституції, що генерують відповідні спроможності у своїх контурах — у секторі оборони, у розвідувальному середовищі, у системі захисту державних інформаційних ресурсів, у спеціальних структурах. Проблема не в самому факті множинності. Проблема виникає тоді, коли немає рамки, здатної всі ці елементи звести в єдину операційну архітектуру.

Кібер як наскрізний компонент

Така модель також краще відповідає реальному місцю кіберу у війні. Кібер не існує десь окремо від суші, моря, повітря чи космосу. Він уже став частиною кожного з них. Він присутній у розвідці, плануванні, логістиці, управлінні, навігації, цілевказанні, верифікації результатів, зв’язку, захисті інфраструктури, роботі зі зброєю і в усьому, що базується на цифрових системах. У цьому сенсі кібер радше нагадує не окремий театр війни, а критичний наскрізний компонент сучасної воєнної та державної діяльності. Саме тому його інституціоналізація має виходити не з аналогії з флотом чи авіацією, а з розуміння його комплементарної, інтегрувальної природи.

Висновок

Отже, Україні потрібна не просто нова назва і не символічно сильний організаційний жест. Їй потрібна життєздатна, довговічна й професійна система державних кіберспроможностей. Така, що відповідатиме природі самого середовища. Така, що не зламається після зміни політичного циклу. Така, що не триматиметься лише на ентузіазмі окремих людей. Така, що зможе зберігати кадри, підтримувати темп, розвивати технологічну культуру і водночас забезпечувати стратегічну керованість.

Саме тому дискусію варто вести не навколо питання, чи потрібні Україні кіберспроможності. Це очевидно. Питання в іншому: яка інституційна форма дозволить їм ефективно працювати десятиліттями. На мою думку, відповідь слід шукати не в механічному копіюванні моделі окремого виду збройних сил, а в побудові міжвідомчої системи з сильним кіберкомандуванням, здатним поєднувати оборонний, розвідувальний, контррозвідувальний, спеціальний і технологічний контури держави.

У підсумку йдеться не про термінологію. Йдеться про інституційний дизайн. А в таких питаннях правильна форма — це і є частина змісту.