Попри всі прогнози, російська економіка стоїть – побита, викривлена, але далеко не зруйнована. Після трьох років повномасштабної війни та жорстких санкцій вона уникнула всіх криз, які аналітики колись вважали неминучими: немає дефолту, банківської паніки чи масового безробіття.
У 2024 році ВВП росії офіційно зріс приблизно на 4,3%, переважно за рахунок воєнних витрат. Але двигун перегрівається: інфляція коливається біля 10%, а Центробанк підняв ключову ставку до 21% – найвищого рівня за понад двадцять років, після чого почав обережно знижувати. На 2025 рік сам банк очікує лише 1–2% зростання.
На папері це все ще виглядає як стійкість. Але насправді – це балансування, яке тримається на довірі до однієї людини.
Ця людина – Ельвіра Набіулліна.
Фінансове канатоходство росії
Набіулліна стала центральною фігурою воєнного управління економікою. Під її керівництвом Центробанк:
- допустив перегрів воєнного буму 2024 року, а потім різко загальмував, піднявши ставку до 21%, коли інфляція сягнула двозначних значень;
- намагався охолодити попит, не спричиняючи повного обвалу, приймаючи уповільнення зростання та більші труднощі бізнесу як ціну за уникнення гіперінфляції.
Інфляція «пройшла пік», але залишається високою; економічна активність сповільнюється, а Центробанк прогнозує лише 1–2% зростання у 2025 році, наголошуючи, що ставки мусять залишатися болісно високими для відновлення цінової стабільності.
Попри різку критику з боку бізнесу, Набіулліна досі має підтримку путіна і, ймовірно, допрацює свій термін. Вона – «якір довіри»: інвестори, банки й більшість еліти не довіряють інститутам як таким – вони довіряють саме їй, що вона не дасть системі розвалитися.
Така потужна персоналізована довіра – це очевидна вразливість. Це яскраво ілюструють події, які нещодавно сталися в Індонезії.
Діпфейк, який “спалив стабілізатор” Індонезії
У серпні 2025 року короткий ролик почав ширитися у Facebook, TikTok та інших мережах. На ньому міністерка фінансів Індонезії Шрі Мульяні Індраваті нібито каже:
«Учителі – тягар для нації.»
Кліп був створений штучним інтелектом. Його було змонтовано з реального виступу міністерки про бюджетні витрати на освіту. У справжньому відео вона говорила про складність фінансування зарплат педагогів при збереженні фіскальної стійкості – але ніколи не називала вчителів «тягарем».
Мульяні оперативно спростувала фейк, назвавши його у Instagram «діпфейком» і «обманом». Індонезійські медіа підхопили спростування, але шкоду вже була завдано: відео ідеально вписалося у наявне обурення низькими зарплатами та надприбутками еліт.
Майже одночасно вибухнули протести через щедрі надбавки депутатам та нерівність у розподілі бюджету. Деяких чиновників «доксили»: адреси їхніх будинків з’явилися онлайн, натовпи приходили їх громити. Серед жертв опинилася сама Шрі Мульяні: під час заворушень її будинок було розграбовано.
Отже, ефект мав тришарове підґрунтя:
- реальна публічна суперечка щодо бюджетної політики;
- вірусний діпфейк, який показав міністерку зневажливою до вчителів;
- вуличний гнів і насильство, спрямовані на символи влади – включно з її помешканням.
За кілька тижнів її не стало. Ну тобто не фізично, на щастя. 8 вересня 2025 року президент Прабово Субіанто змінив склад уряду, призначивши нового міністра фінансів – економіста Пурбаю Юдгі Садеву. Це сталося буквально через дні після найгірших протестів.
Офіційно представник президента заявив, що вона «не подавала у відставку і не була звільнена». Але численні джерела пов’язують її відхід із тиском після протестів та нападом на її житло.
Ринки відреагували миттєво: індекс акцій різко впав, облігації подешевшали, аналітики попереджали, що усунення авторитетної фінансової реформаторки під час заворушень підриває довіру до державних фінансів.
Шрі Мульяні тричі очолювала Мінфін, провела податкову реформу і провела країну через кризи від 2008-го до COVID-19.
Іншими словами – вона була «індонезійською Набіулліною»: людиною, на якій трималася довіра між бюджетом, ринками, політикою та суспільством.
І її прибрали після кризи, спровокованої фальшивим відео.
Саботаж як «зброя тертя»
А тепер розберемося, що ж сталося, через призму теорії саботажу.
Історія ідеально вкладається у теорію Джошуа Ровнера. У своїй статті Sand in the Gears: Sabotage in World Politics (2025) Ровнер, Рорі Кормак і Леннарт Машмейєр визначають саботаж як:
«озброєне тертя, спрямоване на деградацію системи зсередини».
Саботаж не обов’язково щось підриває фізично. Він може:
- внести плутанину або недовіру в політичну чи інформаційну систему;
- заклинити механізми настільки, щоб вони самі почали давати збої.
У випадку Індонезії, діпфейк і кампанія доксингу були формою інформаційного саботажу:
- вони використали наявні соціальні тріщини – обурення зарплатами й привілеями еліт;
- вдарили по вузлу довіри – міністерці фінансів;
- створили тертя – протести, насильство, політичний тиск – що зрештою привело до її усунення й паніки на ринку.
Ніхто не скаже, що один діпфейк її «повалив» – цьому передували справжні суперечки щодо бюджету. Але інформаційна кампанія стала каталізатором – дешевим і швидким способом насипати піску в шестерні системи, що трималася на одній фігурі.
Російська паралель
Тепер повернімося до росії. Кремль збудував воєнну економіку, яка:
- підживлюється воєнними витратами (саме вони дали +4,3% ВВП у 2024 році);
- стримується надвисокими ставками й жорсткою монетарною політикою, щоб приборкати інфляцію;
- політично тримається на репутації Набіулліної.
Це не інституційна довіра, а персональна. Режим каже елітам і громадянам:
«Так, важко, але не хвилюйтеся – Ельвіра все контролює.»
Тому система успадковує й її слабкі місця:
- якщо її публічно принизять або зроблять цапом-відбувайлом;
- якщо скандал – справжній чи вигаданий – підірве її репутацію;
- або якщо вона піде, і ніхто з подібним кредитом довіри її не замінить,
– то впевненість у здатності держави управляти війною може зникнути дуже швидко. За умов зростання лише на 1–2% і високої інфляції Центробанк має мінімальний запас маневру та зовсім не має права на помилку.
Ровнер із колегами говорять, що саботаж – це «пісок у шестернях» машини, від якої залежить противник. У випадку росії такою машиною є воєнна економіка, а піском – будь-що, що руйнує довіру до людини, котра її втримує на плаву.
Висновок
Як упереджена людина, я не буду прикидатися, що це для мене – теоретична вправа. Приклад Індонезії показує, що такий підхід може бути практичний. Можливо, в тому випадку не все пройшло за планом, проте спрацювало ж.
Коли держава покладає місію економічної стабільності на одну особу, а не на міцні інституції, вона створює стратегічну слабкість. І вразити цю слабкість можна без танків чи кібератак – деколи достатньо:
- короткого відео,
- правдоподібної чутки,
- і натовпу, який вже розлючений з інших причин.
Сьогодні росія здається стабільною: високі ставки, висока інфляція, воєнне виробництво, але немає економічного колапсу. Ця стабільність, збудована на особистій довірі, може розсипатися миттєво. І, як показав досвід Індонезії, іноді для цього достатньо лише трішки «озброєного тертя». Або, як кажуть Ровнер, Кормак і Машмейєр, – жмені піску в шестернях економічної машини.