Автор: Vlad Styran

Пост майже про День незалежності

Сьогодні намагався трохи “наздогнати” новини. Навколо стільки відбувається, а я за власними справами не бачу “глобального контексту”. Не те щоб я дуже за ним сумував, але коли не розумієш жарти в закритих чатах, це трохи дратує.

Погляд зупинився на сюжеті про білоруських медійників. Які обурюються, з якою легкістю їх замінили російські штрейкбрехери. Щиро так обурюються, зі здивуванням.

І я такий, “стоп”.

Тобто ви працювали на Білоруському національному радіо та телебаченні. Вели мовлення російською мовою. Готували матеріали російською мовою. Спілкувалися із політиками та зірками російською мовою. А тепер вас дивує, що прилетіли російськомовні ввічливі людішкі та вас замінили? 

Я тут трохи уточню. Я не стверджую, що це їхня провина. Звісно ж, це наслідок цілого комплексу чинників. Найвпливовіший з яких – зовнішньополітичний вектор, який чверть століття малює на мапі одна людина. Але чому вони дивуються? Чого вони чекали?

Я працюю в галузі, в якій повно “російськомовних українців”. Я живу в місті, в якому їх більшість. Я живу в країні, в якій вони при владі. Більшість з них не планують щось змінювати. Хтось із них активно наполягає на своєму праві залишатися російськомовним. Хтось виправдовується русифікацією. Хтось тихо виховує дітей в російськомовному середовищі. Адже так “склалося історично” і чомусь для них це суттєвий аргумент. Гаразд, якщо ви так любите історію, давайте я розповім вам одну.

На відміну від більшості з вас, громадян України від народження, я виховувався в російськомовній родині та ходив до російськомовної школи з об’єктивної причини – це відбувалося в Росії. (Тому коли ви натякаєте або прямо тикаєте мені, що ти, Стиран, приїхав зі своєї Буковини, тому оце намагаєшся нас усіх українізувати, згадуйте про це.) Інтегруватися та асимілюватися мені допомогли три речі: друзі, професія та, власне, Росія. Коли ти в україномовній тусовці, підтримувати “самобутність” нелегко, лексика сама “чіпляється” за тебе і розвиток відбувається непомітно. Оточіть себе українською культурою та її носіями, це перший крок. Далі, якщо ваша професія не російська лінгвістика, то англомовні джерела інформації об’єктивно оперативніші, точніші та якісніші. В кібербезпеці, наприклад, російський переклад на Хабрі це не “новості”, а “старості”. І нарешті, якщо агресія Росії, в тому числі в інформаційній площині, не є для вас подразником, то ніякі ви не “двомовні” або “російськомовні” українці. Ви – типова совєцька людина з українським паспортом. Можете далі не читати.

Ніщо не робить російську інформаційну війну такою ефективною, як послуговування російською мовою в побуті громадянами країн в зоні геополітичних інтересів РФ. Білорусь – дуже яскравий цьому приклад. І допоки більшість урбанізованого населення України зберігатиме російськомовність, шансів звільнитися від згубного впливу імперії в нас не буде.

Якщо ці рядки переконали хоч когось, почніть з малого. Припиніть читати російською. Український переклад зараз на піку, наукпопом завалені полички крамниць, художка потроху наздоганяє. Якість – досить пристойна, а в середньому вища ніж російська в силу меншої “ширпотребності” українського друку. Не можете знайти українською, читайте оригінали чи переклади англійською. Це не так важко, як вам здається. Я ізолював себе від друкованої російської дуже давно, ще до війни, і не пошкодував жодного разу. Коли досягнете першого результату, повертайтеся, я підкажу наступні кроки.

Якщо в якийсь момент закрадеться думка типу “ну його, це дуже важко, я не зможу”, згадайте мою історію. Людина, яка була вихована російською, до 15 років не чула рідної мови, до 18 нею не користувалася, до 22 нею не читала та не писала нічого крім підручників та конспектів, змогла. 

І головне: це не ідеологія, не прояв громадянської позиції, та не політична воля. Я занадто старий та цинічний для цього, може колись розповім докладно. Це елементарний аналіз поверхні атаки та моделювання загроз. Дуже важко хакнути мозок людини, яка користується іншою мовою. Вони це знають, а ви, напевно, про це здогадувались. І я не второпаю, чому дивуються білоруські медійники.

Стівен Пінкер «Просвітництво сьогодні»

Це, без перебільшення, найкращій наукпоп, який я читав за останні кілька років. Якщо дуже коротко, це потужний антидот проти культурного песимізму, тоталітаризму, забобонів, магічного мислення та інших проявів невігластва. Не тому, що автор звитяжно доводить свою правоту. А скоріше тому, що він методично та поступово вибиває підґрунтя з-під сучасних міфів, наводячи дані та історію їхньої зміни.

Я не буду наводити приклади суджень та висновків, бо вже й так заплямував ними френдстрічку всім друзям. Краще, я поділюся тим, що найбільше вразило мене у стилі. Пінкер вміє просто та доступно викласти досить складні концепції. Деколи я, прочитавши абзац про когнітивну психологію, квантову механіку чи мультивсесвіт, робив крок назад та думав про себе: якби я не читав томів літератури, яку він щойно підсумував одним абзацом, чи зрозумів би я його думку? І з подивом усвідомлював, що так, зрозумів би. Здатність сформулювати надскладні філософські та наукові концепції за допомогою загальнодоступних метафор – це найвищий рівень майстерності нехудожнього автора, і Просвітництво сьогодні нею просто фонтанує.

Ще одна особливість – це викладення у манері безперервного внутрішнього діалогу, який тримає у фокусі за допомогою влучного застосування іронії, сарказму та абсурду. Блискуче почуття гумору тримає вас в тонусі, а тим часом непомітно підкрадаються дані. Ціла купа фактичних, перевірених та візуалізованих даних. З досліджень та опитувань, ще й в хронології. У вас сумніви? Звісно ж, автор це передбачив, на наступній сторінці їх буде розвіяно наступною порцією даних. Ви вважаєте, що дані – це не достатній аргумент, адже мова йде про етику, мораль та віру? О, вам буде дуже важко дотримуватися цієї лінії захисту. Пінкер м‘яко, жартівливо та ненав‘язливо викладе перед вами аргументи, а далі все залежить від вашої спроможності дати їм раду.

Щоб зорієнтуватися у сучасному світі, ви можете витратити роки на вивчення матеріалу з найрізноманітніших галузей знань, який став основою цього твору. А можете прочитати одну книжку. Вибір за вами.

Причини приходу до влади популістів

Причини приходу до влади популістів дуже прозаїчні. Я сформулював для себе найголовніше:
1. Культурний песимізм
2. Недостатність якісної освіти
3. Конфлікт потреб

дуже прозаїчні. Я сформулював для себе найголовніше. 

1. Культурний песимізм

Практично всі праві популісти Заходу скористалися сучасними медіа технологіями, як то ЗМІ та соцмережі, для переконання консервативної частини електорату в міфі про рух країни та суспільства «не туди». Від Трампа до Брексіта, від Польщі до Угорщини, праві популісти успішно використали схильність людей звертати більше уваги на негативні події, ніж позитивні, навітьякщо перші не репрезентативні та вигадані, а другі масові та підкріплені фактами. Культурний песимізм реальний феномен і вони свідомо чи несвідомо скористалися його впливом.

2. Недостатність якісної освіти

Якість та масовість освіти корелює з ліберальними поглядами (не плутати з лівим популізмом). Тому в регіонах з низькою чи менш якісною освітою правий популізм взяв гору, а в регіонах з високою та якіснішою, як то Нідерланди та Франція, — ні. Можна довго сперечатися щодо критеріїв віднесення освіти до якісної чи не дуже, але це не має змісту. Достатньо усвідомити, що саме якісна освіта сприяє довірі до перевірених фактів і дозволяє носію освіти впоратися з культурним песимізмом перед обличчям об’єктивних доказів прогресу.

3. Конфлікт потреб

Вигаданий чи реальний, очевидний чи прихований, конфлікт потреб вплинув на успіх правих популістів практично в усіх випадках. Згадайте піраміду Маслоу (яку він, до речі, ніколи не використовував в якості ілюстрації ієрархії потреб). Безпека знаходиться нижче гідності та суспільної єдності. Влучно вдаривши по відчуттю безпеки та налякавши нижчий середній клас трудовими мігрантами й іншими страхіттями глобалізації, Трамп легко пересунув фокус уваги економічно вразливого виборця з політичних ідеалів на шкурні питання. І навпаки, віртуалізуючи загрозу безпеки («надо просто перестать стрелять») й всіляко відвертаючи увагу від війни, та створивши спокусу ідеологічного об‘єднання заради спільної мети («зробимо їх разом»), «Слуги народу» штучно пересунули свідомість виборця на вищій рівень та знецінили таким чином намагання «Європейської солідарності» роздмухати стурбованість щодо російської військової загрози попри її фактичну реальність.

Ось така соціальна інженерія в тектонічних масштабах. Яка мораль? Попри очевидний регрес внаслідок періоду головування популістів в уряді, про загальний ефект говорити рано. Зважаючи на динаміку рейтингів політичних сил та тотальну некомпетентність виконавчої влади, скоріше є підстави для оптимізму, ніж для відчаю.

Три роки по кібератаці notPetya. Що змінилося?

Три роки тому ви прокинулися з кращим розумінням того, з чим спеціалісти з кібербезпеки мають справу щодня. З кібератаки notPetya 2017 року кожен зробив свої висновки: хтось правильні, хтось не дуже. Одне можна стверджувати напевне: ця історія не залишила осторонь нікого з користувачів комп‘ютерної техніки та мереж. Але сьогодні, у День Конституції України, нас в першу чергу цікавить, які висновки зробив уряд нашої держави.

На мою скромну думку, не зроблено рівно нічого з того, що можна і варто було зробити.

Спочатку, я поясню свою точку зору на ситуацію, щоб було зрозуміліше, хто вам це все пише. Формально, я працюю в галузі кібербезпеки з 2007 року, фактично – з 2005-го. Через освіту та особливості професійного виховання, я маю досить широкий кут огляду, адже отримую інформацію в основному з англомовних джерел в реальному часі, поки менш підготовлені колеги чекають на переклади та аналіз місцевих оглядачів. Однак, до 2014-го року я, як і більшість українських колег на той час, був досить тісно інтегрований в російськомовну професійну спільноту. Але скоріш наповнював її контентом – вів блог, записував подкаст, виступав на конференціях тощо – ніж споживав його. Протягом 2014-го, як багато хто з моїх друзів, я повністю ізолювався від російськомовного впливу та перевів власну медійну активність на українську, зменшивши аудиторію приблизно в 10 разів. Шість років потому я вважаю це правильним вибором, який призвів до зовсім неочікуваних позитивних наслідків, таких як заснування власної компанії, створення конференції NoNameCon та інших поступових рішень. Підсумовуючи, ви можете вважати мене кібербандерівцем, який має багату спільну історію з російською індустрією кібербезпеки.

Тому коли у 2017 році нарешті бомбануло – я був до цього морально готовий. Чи був такий тотальний ефект спланованим, для мене все ще загадка, але ескалація була логічною. Росія щонайменше з 2015-го демонструвала готовність в разі чого «вирубати» щось важливе. З метою демонстрації сили, надсилання дипломатичного сигналу на Захід, або просто випробування нових наступальних тактик в кіберпросторі. Власне з огляду на ці прояви агресії я й «прокачав» на той час раніше невідому мені галузь знань з кібербезпеки – міжнародні конфлікти та захист критичної інфраструктури. Очевидно, українські чиновники від кібербезу, цього не зробили. Не те, щоб я сподівався, що це допомогло б їм краще протистояти російській агресії, ні. Але це дало б їм змогу скористатися кризою захисту для накопичення наступального потенціалу.

Бо на мій погляд, у 2017 році Україна була в ідеальній ситуації, щоб на урядовому рівні зробити три важливі речі:

  1. Створити доктрину кібербезпеки, яка включає захисні та наступальні заходи. В ситуації, коли ми були жертвою тотальної агресії, міжнародна спільнота сприйняла б це схвально, і скоріш за все навіть допомогла б матеріально. Але ми не скористалися цим приводом, тому у 2020-му нарешті проводимо перші більш-менш підготовлені кібернавчання (до речі, організовані приватними особами), а не застосовуємо сучасні засоби отримання стратегічної інформації (також відомі як кібершпіонаж) в процесах прийняття рішень першими особами.
  2. Здійснити «мобілізацію» професіоналів кібербезпеки навколо оборонних завдань держави та створити в професії культуру ефективної протидії стратегічним загрозам. Хвилю патріотичного піднесення в спільноті на той момент переоцінити важко: навіть найпрактичніші скептики погоджувалися, що робити це треба негайно, щоб наступного разу бути готовими не лише захищатися, а й завдавати удар у відповідь. Одним з приємних наслідків цього піднесення було створення першої редакції конференції NoNameCon, але увага державних діячів до неї була досить стриманою. Силовики, напевно, і досі вважають, що «науково-практичні» змагання з синхронного надування щік – це те, що допоможе їм підготувати кваліфіковані кадри.
  3. Вийти на прямий діалог з хактивістами та іншими грейхетами усіх мастей та напрямків. Ви уявляєте собі, яким нереальним дивом є Український кіберальянс? Ні, ви майже напевно собі цього не уявляєте. Зібрати хакерів в групу – майже неможливо. Група хакерів це нонсенс, це як групова фотосесія котів. Редтімери занадто незалежні, щоб щось довго робити разом. В кожного є власна думка і майже ні в кого немає навичок добре поводитися в пісочниці. (Саме тому кожен раз, коли я чую вираз «хакерська тусовка» я внутрішньо посміхаюся.) І ось на тлі цього броунівського руху виникає не просто група патріотично мотивованих хакерів, — виникає альянс з кількох таких груп. І що ви думаєте, уряд радіє і починає використовувати цю громадську ініціативу в інтересах держави? Зовсім ні. Натомість, за Порошенка державні органи обмежуються мовчазною угодою про «повне взаємне ігнорування», а за Зеленського — переходять до репресій. Адже професія «хакер» небезпечна зокрема тим, що внаслідок моральної застарілості та недосконалості законодавства, «створити проблеми» можна будь-кому з нас – головне знайти достатньо енергійного слідчого та достатньо близькозорого суддю.

Україна мала шанс і вона ним не скористалася. Естонія мала схожий шанс за значно менш драматичних (читати: сприятливих) обставин – і скористалася ним по повній. Але в України інший шлях. Які були причини цього гальмування – мені не відомо. Можливо, в уряді просто не знайшлося людини, яка на належному рівні володіє предметом. Можливо, така людина знайшлася, але ініціатива обламалася через тодішню звичку перших осіб всі наступальні ініціативи спершу узгоджувати з «західними партнерами». А дарма – просити вибачення значно простіше, ніж дозволу.

Три роки по неПєті ми все ще не маємо належного захисту критичної інфраструктури та кваліфікованого кібервійська в країні, яка, напевно, найбільше цього потребує. Як я вже неодноразово казав, якщо світ кібербезпеки уявити собі дитячим майданчиком, то десь на лавочці Китай та Ізраїль грають в шахи, поруч з ними США, Британія, Німеччина, та інші союзники грають у шашки, десь збоку Росія, Іран та Пн. Корея грають в «Чапаєва», а посередині цього дійства сидить Україна і тримаючи лобзика в правій руці намагається відпиляти ним ліву.

З Днем Конституції.

Роскомнадзор зняв бан з Телеграма

Роскомнадзор (російський держорган, який опікується захистом інтересів Кремля в інтернеті, зокрема впроваджує цензуру) відмовився від заборони Телеграма, так ніби вона колись могла б працювати. Серед аргументів найбільш важливі для нас два:

  1. Дурови ніби то запропонували уряду допомогу в боротьбі з тероризмом і екстремізмом. Мовляв, ми вже й так багато для цього робимо: банимо контент, закриваємо канали тощо. Готові до співпраці.
  2. Телега це загалом дуже зручний спосіб швидко поширити інформацію серед тих, кому вона цікава. (І при цьому не залучений жоден штучний інтелект чи ще якась новомодна техно магія. Я розсилаю пост, ви миттєво його отримуєте. Якщо вам не цікаво – ви ставите канал на м’ют або відписуєтесь.) І виявилося, що це дуже допомагає поширювати важливу інфу під час глобальних криз. Землетрусів там, повеней, епідемій. Тощо.

Щодо другого аргументу мені важко щось критикувати, бо тут все досить раціонально виглядає. Але я все ж таки спробую. Будь-яка криза відкриває вікно можливостей для непопулярних змін. Комусь вона дає привід звільнити 40% працівників – бо завжди хотілося, та не було солідної відмазки. Комусь вона дозволяє натиснути на політичних активістів та обмежити право громадян на зібрання та протести – дик карантин же ж. І практично всім вона дає моральне право попросити знижку – дивіться яка страшна криза, нумо поторгуємось. Роскомнадзору криза дала змогу відмовитись від нерозумної та невигідної для Кремля спроби обмежити використання Телеграму в РФ. І що найголовніше – публіка вважатиме це великою перемогою, а це вигідно всім: і Телеграму, і Кремлю, і Роскомнадзору, і Роскосмосу. Хоча ні, Роскосмосу вже ніщо не допоможе.

Щодо першого ж аргументу… тут все просто, мої дорогенькі. Українці (в нормальному розумінні цього слова) цілком натурально попадають в одну з названих категорій. Для офіційного Кремля, якщо ми не колаборанти, то ми або терористи, або екстремісти.